Інтерв'ю

«Церква в Україні переживає весну»: інтерв'ю з архієпископом Мокшицьким

kosciol-na-ukrainie-przezywa-wiosne-rozmowa-z-abp-mokrzyckim-1024x683«Характерно, що 90 відсотків наших вірних відвідують храми. Дуже тішить також те, що в Церкві є молодь», – каже в інтерв'ю для агенції KAI (Польща) архієпископ Мечислав Мокшицький, Митрополит Львівський, колишній секретар Папи Йоана Павла II.

– Ваше Високопреосвященство, який нині стан Римсько-Католицької Церкви в Україні?

Минулого року ми відзначали 25-річчя відновлення в Україні структур Церкви латинського обряду, зокрема Львівської архідієцезії. Починали ми практично з нуля. Мій попередник, кардинал Мар'ян Яворський, прибувши сюди в 1991 році, зустрів лише 8 священиків і 12 чинних храмів. Нині ж у Львівській архідієцезії є близько 250 тисяч вірних, 312 храмів, 110 парафій, де священиків, дієцезіальних і орденських, є 201, 50 із них – з Польщі.

Римсько-Католицька Церква в Україні й досі переживає весну. Це Церква, яка протягом 25 років перебуває у процесі безперервного відродження. Щороку постають нові парафії, приймають свячення все нові й нові місцеві священики та ченці. Хоча багато вірних, через складну ситуацію в Україні, виїздять на Захід, у храмах людей не меншає. І хоча обличчя щораз інші, загальна кількість їх зростає.

Цього року й у Вербну Неділю, й на Великдень у римсько-католицьких храмах було значно більше вірян, ніж у попередні роки, і це попри те, що православні та греко-католики святкували Воскресіння Христове того самого дня, тож люди могли піти до них. Отож, це саме ті вірні, які ототожнюють себе з нашою Церквою, а не ті, хто ходить сюди час від часу.

– З соціологічного погляду, стародавня Галичина, територія якої нині належить і до України, і до Польщі – це, напевно, найрелігійніший (у сенсі практик) регіон Європи. Чи Ваш досвід дозволяє зробити такий висновок?

Зауважу, що – попри комуністичні репресії й депортації – віра тут вижила, особливо у Східній Галичині або ж у Західній Україні. Фундаментом відродження Церкви стали ті вірні, які мали польське коріння, але не виїхали після війни в Польщу. Завдяки їм тут і збереглася Римсько-Католицька Церква.

І Свята Меса, й участь у Таїнствах для цих людей надзвичайно важливі. Характерно, що 90 відсотків наших вірних відвідують храми. Дуже тішить також те, що в Церкві є молодь.

Якщо йдеться про ідентифікацію у вірі, то в Україні немає якогось розриву між поколіннями. Можемо говорити про «весну Церкви» в Україні, оскільки це молода Церква: як інституційно, бо ж структури були відновлені лише 25 років тому, так і завдяки тій численній молоді, яка до неї належить. Дуже радію з цього приводу, бо ж відомо, що багато молодих людей, особливо тих, хто має «карту поляка», виїздить навчатися до Польщі. І масштаб цього вже такий великий, що чимало польських університетів закладають стипендійні фонди для них.

Ми ж намагаємося створити для молоді й місце, і простір для активності в Церкві. У Львові жваво розвивається академічне душпастирство, яким опікуються брати-домініканці. Значний інтерес викликає щорічний архідієцезіальний День молоді в Брюховичах. Якщо казати в цілому, то місцева молодь шукає цінності й людей, які допомагатимуть їй духовно зростати та розвиватися.

– П'ятнадцять тисяч молодих людей з України, і не тільки римо-католиків, побувало на Світових днях молоді у Кракові. Які ж плоди цього?

Для української молоді це був важливий досвід. По-перше, вона зустрілася з великою доброзичливістю, а по-друге, що ще важливіше, змогла – і для багатьох це було вперше! – побачити справжнє обличчя Католицької Церкви, так би мовити, «без кордонів». Ця зустріч із багатьма молодими та глибоко побожними людьми з усього світу, а не лише з Польщі, була дуже важлива, бо ж зміцнювала віру й усвідомлення того, що значить «бути католиком». А після повернення додому саме ці молоді люди взялися до активної діяльності у своїх парафіях і різних рухах, як-от «Оаза», «Домашня Церква» тощо. Можна сказати, що після Світових Днів молоді життя в цих сферах пожвавилося.

– Ви говорили про роль домініканців у Львові, хоча вони лише нещодавно служать тут. Вони працюють із молоддю в храмі Стрітення (Матері Божої Громничої), про повернення якого роками Ви безуспішно клопочетеся. Які розв'язати справу позитивно, аби повністю присвятити храм душпастирській опіці молодими людьми Львова?

Ми, як і раніше, нагадуємо про цей храм, який до війни був семінарійним. Його нам не повернули, і зараз він належить греко-католикам. Домініканці можуть там лише служити Святу Месу за безумовним порозумінням із греко-католицькою парафією, яка утримує храм. Але парафіяльна громада така мала, що не може підтримувати будівлі, унаслідок чого храм потребує нагального ремонту, йому загрожує руйнація. Ми ж спроможні забезпечити ремонт, проте не знаємо, які шанси на повернення цього храму, як і багатьох інших, побудованих римо-католиками, але й досі не повернутих власникам. Усе залежить від доброї волі Греко-Католицької Церкви.

Ми досі сподіваємося, що деякі римсько-католицькі святині матимуть шанс повернутися до законних власників, аби служити вірним, і що це станеться найближчим часом. Ситуація у Львові парадоксальна, бо після розпаду СРСР жодного храму не було віддано нашій Церкві.

Зауважу, що в Україні після здобуття незалежності не було відновлене право власності [йдеться про реституцію майна – прим.пер.]. Тому сакральні будівлі, вилучені комуністами для інших цілей, у багатьох випадках не повернулися до своєї Церкви. Це зокрема стосується Римсько-Католицької Церкви, храми якої було передано греко-католикам. Ніхто не хотів справедливо врегулювати цю ситуацію. Справа триває вже 30 років. Наші вірні та священики не розуміють поведінки ані влади, ані єпископів Греко-Католицької Церкви. Тому ми й надалі вимагаємо повернути наше майно, власність Церкви. Доки ми не вистоїмо в істині й не розв'яжемо ці питання, нам це болітиме і ця незагоєна рана так і перешкоджатиме налагодженню стосунків.

Користуючись нагодою, я хотів би згадати про ту значну допомогу від священиків і вірних Римсько-Католицької Церкви, яка була надана греко-католикам за часів СРСР, коли радянський режим ліквідував їхню Церкву [УГКЦ – прим.пер.], а храми були або закриті, або передані православним. Тоді греко-католики без жодних перешкод збиралися в наших чинних храмах, а римсько-католицькі священики допомагали підпільним греко-католицьким священикам. Як на мене, ми заслужили хоч якоїсь вдячності, принаймні в формі повернення одного чи двох храмів у Львові, а також будівель колишньої митрополичої духовної семінарії. Останні, хоча і розташовані майже в центрі міста, стоять порожні та дедалі більше руйнуються з кожним роком.

– До війни вірними Львівської архідієцезії були здебільшого поляки, тепер належать до неї також і українці. Це помітно навіть у мові Літургії.

Питання мови в Літургії вже врегульоване. Критерій – потреби вірних. Однаково застосовуються й польська, й українська мови. А завдяки українській мові в Літургії багато мешканців України, які були поза Церквою, тепер знаходять Бога й переступають поріг наших храмів.

– Що відбувається з місцевими покликаннями до священства?

Львівська митрополія може тішитися тутешньою кількістю священиків. Загалом на цій території служить 201 священик. У середньому, відносно до кількості парафіян, ми маємо більше священицьких покликань, аніж у Польщі. Хоча хотілось би, щоб їх було ще більше. Потреби значні, особливо у східних дієцезіях, як-от Харків, Запоріжжя та Одеса. Вірні чекають на нових священиків. У Львівській митрополичій семінарії, що у Брюховичах, маємо 25 кліриків; у Городку Кам'янець-Подільської дієцезії – 50; у Ворзелі Київсько-Житомирської дієцезії – 35. Порівняно з 1990-ми роками, щоправда, відчуваємо зменшення кількості покликань. На підготовчий (пропедевтичний) курс число кандидатів скоротилося наполовину.

– Які причини цього?

Перш за все, це демографічна криза, дуже помітна в Україні. А також еміграція молоді.

– Життя в Україні непросте: через війну, яка триває на сході держави, економічну кризу тощо. Над чим Римсько-Католицька Церква працює в цій ситуації?

В Україні поглиблюється бідність і дедалі важче стає знайти роботу. Ціни зростають, чого не можна сказати про доходи. Складніше стає заробити на життя, особливо на його достойний рівень. Ситуація дуже тяжка, і це зумовлює велику еміграцію. Аби забезпечити душпастирську опіку тим вірним, які емігрували, ми звернулися з клопотанням до Конференції єпископату Польщі.

Бідним і хворим ми допомагаємо через «Caritas» та діяльність чернечих орденів. Сестри-черниці, які є при більшості парафій, оточують піклуванням літніх людей і неповносправних.

Минулого року ми відкрили у Брюховичах будинок для людей похилого віку, де їм забезпечують гідний рівень життя. Протягом кількох десятиліть вони були тими «євангельськими зернами», які впали на місцевий ґрунт, і – аби принести плід – зазнали страждань, переживши численні гоніння. Ці люди страждали протягом багатьох років, зберігаючи віру й допомагаючи Церкві; сьогодні ж, у старості, вони часто позбавлені будь-якої допомоги. Немає кому опікуватися ними, бо ж їхні діти в багатьох випадках виїхали за кордон. Тому кожна дієцезія допомагає їм через «Caritas» та інші церковні структури.

Колись я звертався до польської влади з проханням надати фінансову підтримку, щоби звести будинок для людей похилого віку, але отримав відповідь, що уряд інвестує кошти не в старість, а в молодь, тому, між іншим, будує школи в Бразилії.

Брати-альбертинці заснували у Львові на Сихові притулок для безпритульних. Він складається зі спальних приміщень, кухні-їдальні й майстерні. Сьогодні в приміщенні самої курії ми видаємо 150 обідів для бідних і безхатніх, що свідчить про великий рівень потреби в цьому. У більшості парафій налагоджений розподіл продуктів харчування, одягу й засобів особистої гігієни.

– Цього року святкуємо століття об'явлень у Фатімі. Як цю подію відзначають в Україні?

Культ Фатімської Божої Матері в Україні не був дуже поширений, бо – оскільки Богородиця говорила про Росію – радянська влада зробила все, щоб якомога більше обмежити тут доступ до цієї інформації. Але цього року в Довбиші, у Кам'янець-Подільській дієцезії, ми освятимо санктуарій Фатімської Богородиці.

Я дуже стараюся сприяти поширенню Її культу у Львівській архідієцезії. 13 травня, на відкриття Фатімського року, до храму Стрітення (Божої Матері Громничої) у Львові та на процесію, під час якої вулицями міста було пронесено фігурку Фатімської Божої Матері, прийшло багато людей, утричі більше, аніж минулого року. Потребуємо молитви – і люди розуміють заклик Божої Матері про покаяння й навернення Росії.

Також відбулася коронація фігури Фатімської Божої Матері в Її санктуарії, заснованому у Брюховичах кардиналом Яворським. На цю урочистість прибув Апостольський Нунцій архієпископ Клаудіо Ґуджеротті, який і увінчав статую Богоматері папськими коронами.

– Чи Ви, коли були секретарем Йоана Павла II, ставали свідком його надзвичайної відданості Фатімській Божій Матері?

Хранитель санкутарію в Фатімі якось сказав, що якби не Йоан Павло II, то культ Фатімської Божої Матері не здобув би такого поширення. Йоан Павло II пов'язував із Нею свій порятунок від замаху. Ми знаємо, що 13 травня 1981 року голос «пророка наших часів» мав замовкнути назавжди. Йоан Павло II часто казав, що наступні роки понтифікату були «подаровані йому». А відвідавши Фатіму через рік після замаху, він приніс у дар Богородиці кулю, яку лікарі дістали з його тіла. Коли довелося говорити з місцевими ювелірами, то з'ясувалося, що в короні Марії було місце, неначе заздалегідь передбачене для цієї кулі, яка ідеально «вписалася» в корону.

Йоан Павло II завжди 13 травня, у час, коли стався замах, тобто близько 17 години, служив подячну Святу Месу за участі всіх членів Папського Дому. На терасі його апартаментів була капличка Фатімської Божої Матері, де він часто молився Розарій. У травні, завжди по обіді, ми ходили туди та співали травневі марійні богослужіння, а в червні це була літанія до Пресвятого Ісусового Серця.

Після смерті Йоана Павла II мені одного разу довелося проходити тою терасою разом із Бенедиктом XVI,  і він запитав мене, як проводив тут свій час його попередник. Я поміж іншим розповів і про те, з якою промовистою відданістю Йоан Павло ІІ молився на Розарії. Бенедикт XVI уважно оглянув вервичку в капличці й зауважив, що потрібно її замінити, бо виблякла. І додав, що – на знак вдячності за порятунок Йоана Павла ІІ – хотів би коронувати статую Фатімської Божої Матері, яка стояла в капличці. Незабаром він так і зробив.

Друга фігурка Фатімської Богородиці стояла у спальні Йоана Павла II. Завжди увечері перед сном Папа підходив до неї й цілував їй руку. А в його кабінеті біля вікна була ще одна статуя Богоматері, подарована Президентом Італії. Йоан Павло ІІ час від часу також підходив до неї й цілував. У нього був такий звичай – він робив так завжди, коли наближався до якихось реліквій.

– Як згадують Йоана Павла II в сучасній Україні?

Культ Йоана Павла II в Україні не аж такий популярний, як у Польщі. Бо ж протягом його понтифікату Україна була «на узбіччі», не мала контактів із Римом, трансляцій про події у Ватикані чи про папські паломництва. Тож українці не завжди знайомі з деталями понтифікату Йоана Павла II. Але попри це його дуже шанують тут – як у Римсько-Католицькій, так і у Греко-Католицькій Церкві. Українці дуже вдячні святому Папі за паломництво 2001 року. Згадують його з теплом і любов'ю. У багатьох храмах України, зокрема греко-католицьких, є реліквії святого Йоана Павла II, які я їм передав.

– Напевно, ніхто не зробив більшого для встановлення хороших стосунків між латинниками та греко-католиками в Україні, ніж Йоан Павло ІІ.

З нагоди 30-ї річниці церковного українсько-польського діалогу в Польщі має бути організована зустріч Конференції єпископату Польщі та Синоду греко-католицьких єпископів. Архієпископ Станіслав Гадецький запрошує на нього митрополита латинського обряду.

– Дякуємо за інтерв'ю.

Марчін Пшечішевський, Кшиштоф Томасік

Інформаційна агенція КАІ (Польща)

24 травня 2017, Львів

(Переклад КМЦ за текстом: ekai.pl)

 

По темі:

Текст проповіді Архієпископа Мечислава Мокшицького під час св. Меси за покійного Архієпископа Петра Мальчука OFM

Свята Меса у роковини смерті архієпископа Петра Мальчука

Архієпископ Мокшицький у Лівані: «Він зовсім недалеко від України»


 
 
 

Авторизація

Підписатись на розсилку