Інтерв'ю

Отець Рафаїл Мишковський ОСD: «Поєднання слабкості та багатства спільноти – це і є, власне, євангельська досконалість»

 

bratyУ День богопосвячених осіб КМЦ поговорив про спільноту, харизму й покликання з отцем Рафаїлом Мишковським, кармелітом босим, настоятелем Бердичівського Санктуарію.

 

 Отче, в одному з інтерв'ю вас запитали про покликання і те, як ви його сприймаєте. Ви тоді дали яскраву, навіть ліричну відповідь, яку ми, з вашого дозволу, наведемо: «Покликання це любов. Своє покликання я сприймаю передусім як цілісність. Я не зміг би сказати про себе: ченець, босий кармеліт, – не вказуючи свого імені: це я, Рафаїл, босий кармеліт, якому дана честь і благодать належати до ордену. Кармель, Церква – це мій світ. Він не виглядає, як у книжках і на картинах, насамперед він сьогоденний, із моєю бердичівською спільнотою. Покликання це цілісність і завжди – любов». Але цікаво спинитися ще на одному аспекті особистості в покликанні: що для вас значить бути чоловіком?

 

Колись я написав вірш-молитву, який починається від слів: «Святий Йосифе, вистругай з мене божевільного». Мені здається, що бути чоловіком значить базувати своє життя на доброму фундаменті, а після – бути готовим прийняти все. Кожен із чоловіків, про яких розповідає Біблія, у певний момент життя виглядав на божевільного. Виявляється, що він довірився Комусь, Хто жадає неможливих речей, обіцяє те, що не відповідає здоровому глузду. Від Авраама до святого Йосипа маємо справу з чоловіками, які стали стовпами віри, але лише тому, що не спиралися на себе самих. Основна помилка, від якої я хотів би всіх застерігти, – будування на собі; але водночас для мене дуже важливо давати іншим відчуття, що вони можуть на мене опертися, бо це, на мою думку, одна з істотних рис буття чоловіком. Може, це звучить парадоксально, але сподіваюся, що ви розумієте: я хочу бути готовим ризикувати заради іншої особи, але лише тому, що знаю – навіть якщо я підведу, то все одно людина, яка мені довірилася, перебуває в руках Божих.

 

– Тут ідеться насамперед про поставу богопосвяченої особи й чернечої спільноти. А чи впливає життя ченців і згромаджень на формацію парафіян, довколишнього світу?

 

Що відповідніше до своєї харизми живе окремий орден при парафії, то виразніше проявляються риси цієї харизми в парафіянах. Наприклад, домініканці, яких шануємо за проповідь та інтелектуальну підготовку, по-своєму виховують і парафіян.Кармеліти теж мають парафіянам якнайбільше передавати такого повчання про молитву, розкриваючи її багатогранність: справді добре, коли є багато молитов, але водночас прекрасно, якщо можемо зосередитися на окремих словах,чи залишитись просто в тиші. Францисканці своїм прихожанам показують францисканську простоту й убогість, євангельську радість, близькість до мирян.Кожна харизма містить у собі цілий дар Божий, цілу благодать; власне, слово «харизма» якраз і перекладається з грецької як «дар Божий».Бог у розмаїтті дарів проявляє цілісність своєї благодаті.

 

- А все-таки життя у світі дуже відрізняється від життя у згромадженні. Наскільки важлива спільнота у формуванні ченця?

 

Я можу відповісти як ченець тієї спільноти, де це має дуже велике значення. Спільнота вкрай важлива, бо формує від початку шляху покликання й далі, протягом цілого життя. Це, з одного боку, такий хрест, а з іншого – дар. Завдяки спільноті багато криз можна подолати, хоч іноді вона сама може бути джерелом якоїсь особистої кризи. Але це завжди частина покликання, дороги, а тому й частина зростання. Для того, хто вже довго живе в Ордені, ця реальність також поглиблюється. Так, іноді, особливо на початку спільнотного життя, ми тужимо за ідеальною спільнотою, а потім усвідомлюємо завдяки досвіду, що ідеальних не буває. І що далі живемо, то краще розуміємо: саме в цьому й полягає досконалість; тут, на землі, нема ідеальних спільнот, і тільки поєднання слабкості та багатства спільноти – це і є, власне, євангельська досконалість.

 

– Одна з проблем сучасної молоді полягає в тому, що вона почувається покинутою, нікому не потрібною. І от ви – спільнота, де є можливість не бути самотнім. Чи можна так просто розв'язати проблему самотності, вступивши в Орден? Адже життя в чернечій спільноті, певно, потребує зрілості…

 

Це такий парадокс: на жаль, існує можливість самотності й у спільноті, так само, як бувають самотніми люди, що живуть у родині, тобто маючи близьких зовсім поруч. Причиною цього відчуття можуть бути або рідні, надмірно занурені в інші речі, або сама молода особа, зосереджена на собі чи на якихось справах. Від такого не застрахована і спільнота; як добре показав Клайв Льюїс, пекло може існувати посеред неба. Тобто може бути так, що самотність людини спричинена її власним негативним поглядом, хоча насправді довкола – добро, на яке треба тільки розплющити очі. 

 

 Що ви порадите тим, хто шукає свого покликання? Як його розпізнати?

 

Як розпізнати, що це Голос Божий? Я кожному наголошую на відчутті радості. Коли Бог кличе, то, незважаючи на боязнь і відчуття ризику, з'являється – виразно, хоча, може, й делікатно – радість. Відчуття радості від самої думки, що я міг би бути кармелітом чи францисканцем. Також покликання приходить при зустрічі з конкретною особою. Дорога до нього стає значно коротша, якщо особі трапиться конкретна спільнота сестер чи братів. Коли бачу цих людей перед собою, у мені, попри страх, народжується радість.

 

– Дякую за розмову.

 

Розмовляла: Ірина Островська, КМЦ

 


 
 
 

Авторизація

Підписатись на розсилку