Літургія

8 серпня - обов'язковий спомин святого Домініка, пресвітера

swityj dominikІснує зображення, на якому святий Домінік разом зі святим Франциском з Ассізі підпирають будівлю церкви, що падає. Немає в цьому жодного перебільшення, адже обидва сучасні один одному засновники орденів відіграли в Церкві ХIII століття харизматичну роль, спромоглися побачити знаки свого часу і вказали напрям дій.

Розвиток міст з їхнім вільним та рухливим населенням, постання університетів, глибше проникнення християнства в широкі верстви завдяки розбудові парафіяльної мережі, – все це спричинилося до поглиблення реліґійної свідомости, але водночас і до збільшення напруги між Церквою євангелічною та інституціональною.

Організаційні структури Церкви, розбудовані та зміцнені завдяки реформам Папи Григорія Великого (григоріанські реформи), не відповідали вже рівню життя ХІІІ століття та якості підготовки душпастирів. Серед свідомих віруючих, котрі розуміли, що правдиве християнське життя не є монополією монахів та кліру, почали з’являтися численні громади, що керувалися гаслом навернення в євангелічну простоту первинної Церкви. Ці громади, налаштовані, як правило, до Церкви критично, як інституції все частіше впадали в єресі. Найбільш відомими з єретичних ґруп руху жебручих були вальденси, які проголошували, що Церкві потрібен не клір, а правдиві послідовники Апостолів, які своїм життям заслуговували право навчати людей. З іншого боку, такі критичні настрої щодо інституціональної Церкви та заклики звернутися до первинного християнства викликали рух катарів — ґностичний дуалізм, який намагався пізнати боротьбу у світі сил добра і зла; катари терпіли матерію і тіло як фактор, створений злом, і який позбавляє людину свободи.

Папські леґати з Ордену цистерціан, що їх було послано до Ланґедокії, де найбільше поширилася єресь, виявилися безсильними перед нею. «Вони не змогли, власне, ніяк вплинути на єретиків проповідництвом, — пише хронікер. — Кожного разу, як тільки вони намагалися навчати, єретики вказували їм на далеке від святості життя священиків». У канонах же ІV Латеранського собору йдеться про занадто слабку підготовку до реліґійного навчання не лише серед представників рядового кліру, але й серед єпископів.

У такій ситуації ІV Латеранський собор 1215 року представив досить сміливу проґраму щодо папства та ієрархії, а також для низових кіл Церкви, які могли б здійснити цю проґраму. Такою силою стали жебручі ордени. Св. Франциск виявив можливість цілковитого і безкомпромісного жебрацтва, яке, однак, трималося в рамках ортодоксії. Домінік увесь свій апостольський та орґанізаційний ґеній найповніше виявив у створеному ним же Ордені, який дав початок новій формі діяльності Церкви.

Апостол і творець Ордену

Апостольським запалом і обширом територій, на яких Домінік проголошував Євангеліє, він нагадує св. Павла. Зрештою, листи Апостола народів разом з Євангелієм від Матея були його постійною лектурою. Дехто протиставляє несподіваному наверненню Павла спокійний розвиток віри і покликання Домініка. В тому є дещиця рації, але тільки дещиця. Народжений близько 1170 року в замку Каллароґа (сьогодні - містечко Калларуеґа в іспанській провінції Бурґос), Домінік не пішов дорогою батька-лицаря. Певне, від народження був призначений до духовної кар’єри: незабаром Домінік був спочатку висланий на науку до дядька священика, а пізніше — до відомої школи у Валенсії. Там він насамперед здобув загальну освіту, а потім теолоґічну. Двадцяти п’яти років Домінік залишається каноніком при катедрі в Осмі.

Тодішні капітули каноніків мали бути взірцевими спільнотами діоцезіального кліру, що обслуговував більшість Церков. Капітул в Осмі по нещодавно впровадженій реформі мав дуже високий рівень. Домінік від початку належав до найвідоміших його членів. Деякий час він залишається субпріором капітулу та найдовіренішим соратником єпископа Осми Дієґо д’Азаведи.

Життя Домініка було зразковим, без конфліктів. Окрім душпастирських обов’язків, він мав багато часу для молитви та студіювання теолоґії. Свідки залишили нам опис дій Домініка, які характеризують його вразливість щодо людської недолі. Під час страждань від голоду він продав найцінніший свій скарб — перґаментні книги, бо, як він сам говорив, «неможливо надавати ваги мертвій шкурі, коли живі люди помирають з голоду і потребують допомоги». Іншим разом Домінік намагався продати себе у неволю, щоб здобути кошти на милостиню. Його молитва перетворювалася на зойк болю з приводу тих, хто відкинув Бога. Працьовитий і побожний священик, шанований усіма довкола, він міг досягнути ще більших церковних почестей, як канонік і єпископ він міг добре прислужитися Церкві та її вірним.

Окрім того, все, що він робив, було дійсно добрим і досконалим по-своєму. А проте достатньо було однієї подорожі, аби змінилося ціле життя і набуло нового виміру його служіння Богові та Церкві. Це була подорож до невідомої сьогодні землі на Півночі Європи, куди Домінік попрямував у 1203 році як товариш свого єпископа, який був призначений туди послом. Щоб досягти мети, а потім дістатися до Рима й повернути до Іспанії, вони мусили пройти через Південну Францію, опановану рухом катарів. Врешті, Домінік до Осми не повернувся. У 1206 році він рішуче розпочав місію проголошення істини серед відступників.

Тут пригадується інша подорож. Подорож побожного і старанного сповідника правдивого Бога, знавця Св. Письма, Савла з Тарса, який їхав до Дамаска не для чого іншого, як для того, щоб служити Богу, перемагати тих, котрих він уважав за блюзнірів. На тому шляху він упав на землю під впливом видіння, завдяки якому дізнався, що його служіння має виглядати зовсім по-іншому, бо все, що він робив раніше, було переслідуванням Бога. Від того часу він, правовірний Жид, став апостолом Христа, до того ж серед поган.

Коли ми читаємо про зіткнення Домініка з єрессю у Південній Франції, коли замислюємося над його рішенням залишитися на теренах, охоплених «пожежею», з’являється спокуса відтворення мотивів такого рішення. Спогади про спокійне життя в Осмі, викоханий там ідеал відданого Богові життя, мрії про місії серед поган — і раптом невиразна дійсність церковної руйнації, нестача правдивої віри. Чи не пізнав він тоді, що його життя повинно змінитися, що повернення до Осми було б зрадою щодо відкритого йому Богом нового покликання? Чи не тоді він зрозумів, що повинен бути Апостолом Христа серед християн, які помиляються? Можливо, те навернення не було несподіваним. Воно вимагало зійти зі старого шляху, який перед тим був дуже добрим шляхом, на якому він мав успіх і здобув загальне визнання. Слід було тепер стати на шлях важкий і непевний. Від початку у нього було більше невдач, аніж успіхів, розчарувань, аніж визнання, сумніву, ніж надії. Єдиною допомогою в тій праці була його віра, яка дозрівала й міцніла разом з цілою особистістю впродовж років життя в Осмі. Домінік прагнув тепер передати цю віру іншим.

Розпочалися роки важкої та небезпечної апостольської праці на теренах, де закінчилися невдачею попередні місії папських леґатів, де ситуацію ускладнювали ще й збройні хрестові походи. Домінік не був сам на сам у цій праці. Спочатку з ним був єпископ Дієґо, а коли той мусив повертатися до Осми, з Домініком лишалися інші. Першою причиною успіху їхньої діяльности був той факт, що Домінік та його товариші намагалися відповідати моральним вимогам, які висував загал до проповідників. Вони відмовилися від багатства й розкоші, вели суворий спосіб життя.

Пунктом підтримки тодішньої ґрупи проповідників був попередньо заснований Домініком жіночий монастир у Пруїлль, а пізніше — Тулуза, де вони знайшли допомогу в єпископа Фулько.  1215 року єпископ Фулько видав документ, в якому стверджував: «Призначаємо брата Домініка та його товаришів проповідниками нашого діоцезу». У виданих трохи пізніше ухвалах Латеранського собору знайшлося місце для параґрафа, яким доручалося створення у кожному діоцезі колеґіуму спеціально підготовлених проповідників. Можливо, на впровадження цього параґрафа вплинули позитивні наслідки зазначеного вище експерименту. Проте Домінік дивиться ширше, ніж сягають потреби тулузького діоцезу. У 1216 році капітул проповідників ухвалив прийняття статуту св. Авґустина, окресливши також у конституціях найважливіші засади життя своєї спільноти священиків та апостолів. Домінік вирушає до Рима, щоб добитися затвердження своєї ґрупи вже в якості Ордену Братів Проповідників. Як тільки це сталося, Домінік відразу розпорошив свою кільканадцятиособову ґрупу. Семеро прямують до Парижа, четверо — до Іспанії, сам Домінік з одним товаришем — до Рима. Завдяки цьому, швидко постали нові осередки Ордену в Парижі та Болоньї, а пізніше з’явилися осередки університетські і діоцезіальні. Університети давали Ордену нові покликання, в них же брати і навчалися.

Організація Ордену Домініканців

Зв’язок з великими міськими та науковими осередками становив у житті Ордену суттєву новацію. Багато минуло часу від панування поглядів св. Бернарда Клервоського, який вважав Париж за новий Вавілон. Постійне навчання й поглиблення знання стало обов’язком брата проповідника. Щоб зміцнити новацію, Домінік відкинув звичну в монаших спільнотах засаду фізичної праці. Урочисте відправлення літурґії, збережене як істотний елемент спільного життя проповідників, теж приведено у відповідність до вимог апостольського життя. Зменшено кількість псалмів для промовляння, спрощено проведення обрядів. Монастирі мали бути насамперед спільнотами євангелічного життя та школами, які б готували проповідників духовно та інтелектуально до їхньої апостольської праці. Неможливо було заснувати монастир без викладача з відповідним науковим цензом. Як школи й осередки проповідників, домініканські монастирі спричинилися до виконання вимог Латеранського собору, аби кожний діоцез мав власні школи та ґрупи проповідників.

Є в домініканській ідеї ще один істотний елемент, невідомий у давніших різноманітних орденських спільнотах. Окрім спроб централізації і творення конґреґацій, кожний осередок монахів у давніших орденах в основі своїй уявляв собою самодіяльну, незалежну від інших цілість, яка підлягала єпископській або папській юрисдикції. Брати проповідники не були пов’язані з таким монастирем, але складали свої шлюби безпосередньо на руки найвищому керівникові Ордену — Ґенеральному маґістру. Він є найвищою владою для всіх членів Ордену, може ними розпоряджатися відповідно до потреб цілого Ордену. Орден не підлягає зверхності єпископів, але прямо підпорядкований Папі. Цей момент став важливим чинником єдности Церкви. У тому числі й орґанізаційної. Така настанова на служіння цілій Церкві є характерною рисою Ордену.

Апостольські та проповідницькі завдання Ордену спонукали його найвідоміших членів до творчих зусиль у сфері теолоґічних досліджень. Швидко з’являються домініканці на університетських катедрах, а їхні зусилля завершуються справою великої теолоґічної синтези св. Томи Аквінського. Іншим проявом апостольського пориву Домініка та його перших братів є спрямування уваги на місії серед поган і на підтримку прагнень єдности зі Східною Церквою.

Правдивий апостол

Останні роки життя Домінік присвятив насамперед зміцненню Ордену, який стихійно розвивався. Він мандрує від монастиря до монастиря, навчає братів і стверджує їх в апостольському покликанні. При нагоді й сам апостольствує. Надалі мріє також про особисту участь у місіях серед поган. Карта його перших мандрівок Західною Європою є досить розлогою. Помирає Домінік у Болоньї, вільний від будь-яких матеріальних залежностей. В останні роки життя він не мав навіть власної келії і власного ліжка. Однак помирає серед братів, і поховано його поряд з ними, як він і бажав. На той час число братів нараховувало вже кілька сот, і жили вони в сімдесяти домах. Ці брати продовжили Домінікову справу.

«Я знав мужа, — казав про Домініка двадцять років по його смерті Папа Григорій ІХ, — який в усій повноті реалізував апостольський стиль життя». А Катерина Сієнська залишила нам слова, які почула в містичному екстазі від нашого Найвищого Господа. Домінік «хотів, щоб його брати прагли тільки слави Моєї і спасіння душ світлом віри… Він розпочав справу Слова, Єдинородного Мого Сина. У світі  Домінік виглядав справжнім апостолом — такими великими були правда і блиск, з якими він сіяв Слово, розсіював сутінки й розливав світло… Домінік відповідає Моїй правді, прагнучи не смерті грішника, але щоб той навернувся і жив. Тому ж то Орден його є лагідним, веселим і благовонним» (Katarzyna ze Sieny: Księga Miłosierdzia Bożego, czyli Dialog. — T. 2. — S. 215 та ін.).

Конфронтація із сучасністю

Павло VІ у листі, скерованому до Ґенерала Ордену з приводу 800-ліття народження св. Домініка, пригадує слова свого попередника Папи Гонорія ІІІ, який затвердив Орден: «…Ви є цілком призначені до проголошення Божого Слова.. І додає від себе: «Ваші розсіяні по світу громади повинні володіти тією самою спільною істотною рисою, тобто, що саме члени, котрі складають громаду, повинні жити вірою, про віру думати і віру проголошувати». Далі Папа пригадує труднощі сучасних людей у намаганні зрозуміти поняття, що виражають віру, труднощі у ставленні до самої віри і звертається до них: «Маючи на увазі первинне значення і саме ім’я, що ним вас названо задля захисту, виконуйте проповідницьку послугу, якої від вас сьогодні очікує світ ще більше, ніж у минулі століття».

Ці слова Папи вказують домініканцям на сутність їхнього покликання, якою є проголошення Радісної Новини Ісуса Христа Сина Божого, зміцнення віри, турбота про спасіння. Найкращим шляхом плідної діяльности і розвою Ордену є здійснення правдивого апостольського життя, повноту якого вказав св. Домінік.

Ян Андрій Спєж ОР

Джерело: Католицький оглядач


 
 
 

Авторизація

Підписатись на розсилку